Євген Маланюк. “Наступ мікробів”

Забагато маємо нині явищ, що псують нерви, і лише свідомість заховати їх міцними, змушує редукувати коло спостережень до речей засадничих.

Біда не в тім, що в нашій, далекій від веселощів, дійсності існують молоді і немолоді люди, що культивують в святій простоті оті анахроністичні “парижі” (в каварні “Деляпе” [1]), що з пафосом наївно-щирого снобізму деклямують про “нове” (!) мистецтво, що з натхненням, вартим ліпшого призначення, майструють екзотичні монографії, що творять якийсь підозріло-безжурний світик (щось середнє між циганським табором і жидівським містечком), світик, де існує система своєрідних канонів і критеріїв та не менше своєрідна ієрархія вартостей. Біда не в тім. І не такі болячки перебула історія нашої культури. Що ж значать в порівнянні з ними ці дрібнички? А, зрештою, десь же мусять находити собі вихід продукти розкладу, неминучі в органічнім процесі життя.

Та є одне засадниче “але”, що змушує тривожно зупинитись на цьому явищі.

Воно – не лише в нас. Воно – “міжнародне”. Деінде воно вже кінчається, деінде осягає зеніту. Ще донедавна здавалося, що ця відворотна хвиля спізнілого декадансу омине наш острів зовсім і нове літературне покоління встигне перейняти й вдержати полум’яну естафету історичної тяглості.

Та, саме в моменті передавання, як це не раз уже траплялося в нашій традиції, рука того, хто давав, заклякла в смертельній конвульсії, а того, що мав взяти, показалася заслаба. Так цілий доробок винятково-напруженої й у виняткових обставинах доконаної праці духа – завис у повітрі. [...]

Отоді-то й з’явився зроджений з цвілі й мокроти дрібний біс підозрілого модерну. А за ним, не для всіх, звичайно, зрима, витягається довготелеса тінь знайомої Постаті, що спеціально полюбляє саме такі періоди історії.

Мікроб яко такий, звичайно, дрібниця.

Але та змова мікробів, той наступ мікробів, що розповзлися по Європі й наповзають далі наслідком гниття совєтського бронтозавра і наслідком повсякчасного і повсюдного мордування органіки життя, самого bios’у існування, – то не дрібниця. То – смертельна небезпека для організмів прожертих історичними хворобами, расово неуконстатованих, національно не випростуваних, врешті тих, яким історія заощадила попередньої школи “середньовіччя”, а географія приспала “ґотичні” інстинкти.

Не все наведене, на щастя, відноситься до нас. Де в чому, наприклад, в нашім безприкладнім кількатисячлітнім расовім здоров’ї, – можемо бути цілком безпечні. Це – не все, хоча це й головне: недарма народи, загрожені культурно й духовно, чіпляються, як останнього рятунку, – раси. Отруїти нас надовго або глибоко – жодна отрута не здолає, – найближчий приклад – історія з так званим “українським комунізмом”. Та, зате, брак дечого іншого змушує нас до особливої чинної обачності, до повсякденної духовної гігієни і психічної профілактики. Без дотримування їх грозитиме новий період національного анабіозу, новий історичний антракт.

Це, саме, література є тією областю, де передусім скупчуються центри національного здоров’я.

Малоросійські нахили, своєрідні духовні лінощі, зловісні й не до кінця переборені гоголівські комплекси, обважнілий розум, що традиційно “спізнюється”, і ослаблені рефлекси, – все це спокушує, як об’єкт коли й не легких перемог, то, бодай, експериментальних досліджень на тему “витривалості матеріалу”.

І тут різноґатункові мікроби, різноманітні-різнокольорові біси й бісики, якими б мікроскопічними вони не були, відіграють свою помічну роль. Не якістю – то кількістю, не блискуче – то напевно, не безпосередньо – то збоку, не в певнім напрямку, то створенням відповідної атмосфери, “клімату”, “milieu”… Не совєтським хлороформом, так псевдоєвропейським “міжнародним” кокаїном “модерну” та “паризькості”.

В непевних сутінках доби, в її млах і випарах, “поки сонце зійде”, їх отруйна для спарглих легкої слави Танталів “роса”, коли й не “виїсть очі”, то поважно ослабить зір. Зрештою, більшого від мікробів і бісиків ніхто й не вимагає.

Атмосфера ж і клімат (з огляду на час і місце), розуміється, – винятково сприятливі для “європеїзації” й “умодернення”. [...]

Доба – переходова. Етап – переломовий. Ґрунт – не зміцнений. Літературна спадщина – не засвоєна й не забезпечена. Почуття історичної відповідальності за дальшу долю тієї спадщини – не вкорінено. І все це – в атмосфері заповітреній і заповітрюваній далі, в якій снуються сумнівні постаті і речі, нездемасковані й некаральні. [...]

Отож, бувають такі періоди історії і такі народи, які, хоч-не-хоч, мусять бачити – далі і гостріше, відчувати – сильніше, чути – тонкіше, словом, бути чуйним – не бійтесь цього слова – форпостом на плацдармі ідей, на війні духа. Власне такою війною охоплений нині цілий світ, а найтрагічнішої виразності набирає вона на українських теренах. Вислід її означить ту чи іншу цілком конкретну ситуацію. Цей духовний, але тим не менше цілком реальний характер цієї війни не тільки змушує українську культуру та літературу до максимальної участі в ній з максимальним же моральним напруженням, але й розгортає перед нею цілком реальні перспективи. Коли життя нації зредуковане до справ духовних, коли воно не може рости в ширину й довжину, нічого іншого не залишається, як рости вгору, як перегрупувати національну енергію і скупчити її в царині духа.

На цім полягає нині історична відповідальність української літератури.

Хай ті, кому це подобається, культивують у себе плитку поточну моду. Хай гіпнотизують себе “соціальними” екзотиками і насолоджуються східними солодощами. Хай підлягають чарівній флейті факірів і впадають у транс від муринського джазу й совєтських фільмів. Хай собі й далі “репортажують” функції й запахи власних залоз і думають при тім, що творять “нове” мистецтво. Хай собі уважають Кафок і Джойсів, Еренбургів і Авдєєнок за сучасних Гомерів і Шекспірів. Хай, врешті, поглиблюють свій мистецький атеїзм і механістичний матеріалізм, аж дійдуть до розважань над сексуальним життям молекул і проповідей “свідомого материнства” серед хемічних первнів і логарифмів. Для сильних це буде скороминуча хвороба, для слабих – вигідний спуск у небуття. [...]

Без морального напруження, без творчого вогню, без ґотичної скерованості до Отця всякої творчості, без віри – твору не буде. Буде – бездушна й бездиханна мертвечина, шматок неорганізованої духом, і, значить, неопанованої формою хаотичної матерії. Або, коли автор робиться резонатором Духа Тьми, – щось ще гірше.

Власне, в негації або забутті цього догмату й полягає так звана криза сучасної літератури й мистецтва, що є “інтернаціональні” і есперантивно-жаргонові, а передусім безбожні в найстрашнішому значенні цього поняття: “творці” їх не вірять у творчість і воліють бути роботами в області, де робот не має що робити.

Не маємо права на цю “кризу” покликатися і все нею виправдовувати. Мусимо дивитися поза сьогоднішні обрії і крізь туман доби, пам’ятаючи, що “криза”, себто антракт морального паралічу, період імітацій, акторства, шахрайства і шулерства (не лише в літературі) – минеться, розвіється, зі всіма блудними вогнями “звізд”, з метеорами тимчасових авторитетів і марних слав, з модами й снобізмами, з цілою системою здрібнілих критеріїв і гнилими риштованнями штучних ієрархій.

В нещаднім світлі майбутнього не допоможуть дотеперішні захисні кольори, що ними поки що маскують, нівелюють і “інтегрують”. Очі всіх тоді ясно побачать і розрізнять, де – бронза, а де гній.

1935

Маланюк Є. Наступ мікробів // Книга спостережнь. Проза. – Торонто: Гомін України, 1962. – с. 157-165.

Примітки

[1]. Відома львівська богемно-гламурна кав’ярня міжвоєнного часу, контингент відвідувачів якої складали різні люди – від Дмитра Донцова до членів КПЗУ, від художників-артистів до шукачів пригод. Знаходилась навпроти пам’ятника Міцкевичу, будинок 6/7 (нині – нічний клуб “Спліт”).

Про автора: Євген Маланюк (1897 – 1968) – соціал-націоналіст, бойовий офіцер української армії, учасник Першої світової війни (штабс-капітан) та Національної революції 1917 – 1920 років, класик української поезії ХХ століття. На еміграції жив у Польщі та Чехословаччині, з 1949 року – в США.

Відгуків: 12

1. haidamaka:
   Червень 23, 2009, 10:15

   Бактерії походу лишились, тіки от нових Маланюків нажаль нині немає

2. Терорист:
   Червень 23, 2009, 11:03

   Бактерії не лише залишилися, але продовжують мутувати та набувати нових страхітливих форм. І мутують вони не завдяки природнім процесам, але під пильним оком всім відомих світових “мікробіологів”. Чи міг Євген Маланюк уявити собі, що мікроби з площини мистецтва, літератури, музики, кіно і т.п. настільки абсорбуються людською спільнотою, що змінять світогляд не лише гламурної богеми, але і плебсу…

   Щодо відсутності Маланюків, то дозволю собі не погодитися з шановним Гайдамакою. Вони є. З одним з них ми знайомі особисто

3. БІЛИЙ:
   Червень 23, 2009, 13:24

   Чудово! До речі якби я “віднайшов” ці геніальні думки Маланюка швидше, то неодмінно б використав їх у своїй дипломній. А це уривочок до теми із моєї роботи:
   “Мистецтво заради мистецтва” – стверджують палкі прихильники повної свободи у всьому! Це зрозуміло, адже ці новітні «культурологи» і не мислять по-іншому, для них людина існує лише заради себе, для них немає нічого вищого за біологічні почування, вони ладні паплюжити високе заради низького, ба, більше того, вони ламаючи тисячоліттями набуте старе – ставлять на його місце гидку пародію на цінне нове. Література стає прерогативою не справжніх майстрів, а всім кому заманеться, стає не уособленням високого, а «писаниною буденщини», яка йде за бажанням маси. Коли б Маланюк жив у наш сьогодні, напевно б об’єкт його критики – тодішня модерна література здалася б йому еталоном культурної досконалості, та естетичної краси. Адже із тих часів література настільки духовно деградувала, що необхідно не один десяток «палких» Маланюків та Донцових, щоб вистачило критики на неї усю. Дослідження сучасного культурного процесу потребує інколи вивчення психічних відхилень у деяких його представників.

4. Терорист:
   Червень 23, 2009, 13:31

   А ось і ще один майбутній Маланюк
   Білому +1

5. БІЛИЙ:
   Червень 23, 2009, 13:35

   Яскравим прикладом дегенеративності сучасного мистецтва є такий собі “педераст слова”, рідкісне на вигляд хуйло Ульянов, разом із своїм сайтиком proza.com.ua. Це чмо так і напрошується, щоб “люди доброї волі” намалювали на його морді “постмодерне кровоспускання”. До речі я сам з радістю б долучився до цього високоестетичного процесу!

6. БІЛИЙ:
   Червень 23, 2009, 13:45

   2 Терорист
   Дякую! Ось ще думки Донцова, які не будуть зайвими:,,Ці автори почали приноровлюватися до вульгарного смаку голоти. Їх головними темами стали два Фройдівські інстинкти – убивство чи самогубство і секс, в усіх своїх формах збочення і розгнузданоти. Мистецтво тих авторів звело себе до ролі симулянта плотських апетитів, знаряддя розваги, забави й відпруги,чи навпаки лоскотання втомлених нервів, до ролі аптечних таблеток чи кокаїни. Таке мистецтво знизилося до ролі кафе-шантанної ,,літератури” або обсценних світлин…Герої цієї літератури – це дегенерати Сартра, Саган, Пруста. Так, як героями життя для них є ,,босяки, батяри”… Їх життя є тематикою плебейської літератури сучасности, з їх нагодами і пригодами, з їх єдиним ідеалом – ,,пережити, перетривати, перетерпіти”, а де треба – ,,спідлитися”.

7. Іван Бодхідхарма:
   Червень 23, 2009, 19:32

   Ось що мене вразило!Все про нас , все наче сказано в цей самий день. Це слова пророка – Доба – переходова. Етап – переломовий. Ґрунт – не зміцнений. Літературна спадщина – не засвоєна й не забезпечена. Почуття історичної відповідальності за дальшу долю тієї спадщини – не вкорінено. І все це – в атмосфері заповітреній і заповітрюваній далі, в якій снуються сумнівні постаті і речі, нездемасковані й некаральні. [...]

   ( розмістив в газеті Воля ,розділ культура.)

8. Нахтігаль:
   Червень 24, 2009, 00:19

   БІЛИЙ, цікаво, чи рідкісне хуйло Ульянов не буває гостем розмаїтих псевдолітературних шабашів, які проходять на території нашого славного міста?

   Якби Маланюк познайомився з його “творчістю”, то навіть відвідини нічного клубу “Спліт” навряд чи справили б на нього більше враження….

   До речі, джерела свідчать, що Донцов неодноразово і з успіхом роздавав нехорошим людям в кафе “Де Ля Пе”….

9. БІЛИЙ:
   Червень 24, 2009, 10:57

   100% Нахтігаль про “Спліт” і Маланюка жжош не по дитячому!
   А от щодо цього цього екземпляра Ульянова(сам Ленін напевно відхрестився б від нього), то справедлива рука соціал-націоналізму неодмінно звершить правосуддя і “сили темряви” будуть покарані. Стежим за афішами…

10. Терорист:
    Червень 24, 2009, 11:05

    Ця тварина Ульянов, виявляється, народилася у Львові.
    А ось за такий “шедевр”, розміщений в його ЖЖ за адресою http://dadakinder.livejournal.com/845525.html він своє отримає…

11. БІЛИЙ:
    Червень 24, 2009, 11:29

    2Терорист
    Це просто пздц і що найцікавіше, це одне із найбезневинніших його творінь. Львів народжує як геніїв так і дегенератів! Отримає неодмінно…

12. Рен:
    Червень 24, 2009, 12:27

    На жаль, отримає мабуть не скоро, він втік в “політичну еміграцію” в Європу бо тут його б”ють по морді і перешкоджають “культурній діяльності”.

Залишити відгук